Багато козаків проживало у містах. Наприклад, у 1600 році населення Канева нараховувало 960 мешканців, що належали до стану міщан, і понад 1300 козаків з родинами. Як січовики, міські козаки ігнорували урядову владу. Вони визнавали лише своїх старшин. Польський уряд сподівався залучити до себе на службу міське козацтво або певну його частину.
У 1572 р. за розпорядженням короля Сігізмунда II Августа було взято на державну службу 300 козаків. Вони були вписані у список – реєстр, звідки і пішла назва «реєстрові козаки». Друга, більш вдала спроба створення санкціонованого урядом козацького загону мала місце у 1578 р. за правління короля Стефана Баторія. На державну службу було поставлено шість сотень козаків. Через десять років їх налічувалось уже три тисячі.
Реєстрове козацтво і шляхта жило без усякого діла і складали тільки почесну варту свого магната. В основному це були вихідці з місцевих жителів. Вони мали значну власність. Один реєстровий козак мав маєток, ставок для риби, ліс і пасовисько, вулики, золото. Відносно заможне реєстрове козацтво різко відрізнялося від нереєстрових козаків, які рідко коли мали більше ніж прості селяни.
Реєстровцям була встановлена плата грішми і сукном, вони дістали право козацького суду і виборності старшини. Реєстрові козаки повинні були нести сторожову службу, захищати кордони від татар, брати участь у походах, а також допомагати урядові в його боротьбі проти «свавілля та смути».
Реєстрові козаки мали великий вплив на рішення ради в Січі. Тому стосунки між 3 тисячами і близько 40-50 тисяч нереєстрових козаків часто досягали крайнього напруження. Проте ці відмінності не перешкоджали синам заможніших козаків іти на Січ в пошуках долі або вступати до реєстрових тим козакам, що спромоглися нажити собі багатства.
Тим часом, рятуючись від репресій польського уряду та феодального гніту, чимало українських козаків, які не попали до реєстру, та біглих селян рушали у пониззя Дніпра, створюючи тут укріплені «засіки». Сукупність цих засік дістала назву «Запорозька Січ».
Першими магнатами, що організовували козаків, були православні українці. До найславетніших з них належав Дмитро Вишневецький (Байда). Канівський староста Вишневецький зібрав розрізнені козацькі ватаги і збудував на віддаленому, стратегічно-розташованому за дніпровськими порогами острові Мала Хортиця форт, що мав стати заслоном від татар. Так Дмитро Вишневецький заснував Запорізьку Січ, яка вважається колискою українського козацтва.
Видатний український історик Д. Яворницький пише, що протягом свого понад двохсотрічного існування запорозькі козаки послідовно змінили вісім Січей:
– Хортицьку, – Базавлуцьку, – Томаківську, – Микитинську, – Чортомлицьку, – Олешківську, – Кам’янську, – Нову, або Підпільненську.
Причинами перенесення Січей з одного місця на інше були частково більші зручності для життя в одній місцевості порівняно з іншою, частково стратегічні міркування, частково суто випадкові явища, як то: брак води, мала площа, епідемії тощо.
Саме слово «Січ» означало столицю усього запорозького козацтва, центр діяльності й управління всіма військовими справами, резиденцію всіх головних старшин, котрі очолювали низове козацтво. Поряд з цим терміном вживалося і слово «Кіш», під яким розуміли центральний орган управління Запорозької Січі, що відав адміністративними, військовими, фінансовими, судовими та іншими справами.
На чолі Коша стояв кошовий отаман, який обирався козацькою радою на один рік, але й міг бути переобраним на новий строк. В 16 – 17 ст. кошовий отаман називався гетьманом війська запорізького. Під час воєнних походів мав необмежену владу.
Отаман та інші старші чини володіли великою дисципліною, але основні питання вирішувалися на народних зборах – крузі. Саме там приймали рішення про виступи у походи, ділили по жеребкуванню земельні угіддя. Зрозуміло, що на цю посаду, як правило, обиралися неабиякі вої.
Коли військо виступало у похід суходолом, то воно поділялося на полки, а кожен з них складався з трьох – чотирьох куренів. Курінь – це і своєрідна казарма, у якій постійно жили козаки, і адміністративна одиниця у самій Січі, і, водночас, завжди готовий до дії бойовий підрозділ, з яких складалося військо запорізьких козаків.
Сам курінь – казарма вміщував 150–200 чоловік, хоч загальна кількість приписаних до того чи іншого куреня могла досягати 400–600 чоловік. Більшість з них тільки числилися за ним, проживаючи постійно при своїх господарствах на території, що підкорялася Запорозькій Січі, і з’являлися сюди за вимогою.
Здавна, принаймні з 1651 року, у Запорозької Січі нараховувалося – 38 куренів. Сама територія, на яку розповсюджувалася влада Коша, тобто землі від витоків рік Кінські Води, Самари і Вовчої на Сході і до середньої течії Південного Бугу на Заході, від порогів на Півночі до Нижнього Дніпра на Півдні — кордонів Кримського ханства, довгий час не мали будь-якого адміністративного поділу. Однак, у кінці своєї історії, у період з 1773 року по 1775 рік, територія Запорожжя ділилася на п’ять районів — Паланок на чолі з паланковим старшиною, що безпосередньо підкорялися Кошу.
Очолював цю військову організацію, як відмічалося, вибраний на кругу кошовий отаман, або просто кошовий. Крім цього у керівництво Коша входили також вибрані зборами усіх козаків військовий суддя, писар, курінні отамани, хорунжий, бунчужний, довбиш, пушкар, толмач.
Коли вперше сформувався склад запорозьких керівних органів точно невідомо. Вважається, що посада кошового отамана існувала з кінця XVI сторіччя, а військового писаря — з’явилася дещо пізніше. Саме слово «Кіш», згідно документів, простежується з початку XVII сторіччя. Отже у житті запорозького війська воно повинно було з’явитися дещо раніше.
Перші три головні військові посади: кошовий отаман, військовий суддя, військовий писар, складали військову старшину. Крім них сюди входили курінні отамани, старі козаки, колишня старшина, що вибиралася раніше. Вони складали ядро низового козацького товариства.
І кошовий отаман і інші старші чини володіли великою дисциплінарною владою, але усі основні питання вирішувались на народних зборах, сходках усіх козаків — крузі. Саме там. приймали рішення про виступи у походи, вибирали старшину, ділили по жеребкуванню земельні угіддя. Круг був останньою і найвищою інстанцією запорозького війська.
На ворогів козаки кидалися відразу. В бою були дуже рухливі і завжди обходили ворожий табір з боків. Вони билися завзято, забуваючи про своє життя. В полон вони не здавалися. Це пояснювалося тим, що для більшості козаків не було для кого берегти себе.
Щоб стримувати чужу кінноту вони обгороджувались возами з-за яких відстрілювались з мушкетів, тримаючись на місці по кілька тижнів. Для того щоб вороги не порозбивали возів, козаки прив’язували їх один до одного ланцюгами. У таких таборах козаки відбивали вдесятеро більшу татарську силу, а коли ті втративши чимало людей відступали, козаки сідали на коней, наздоганяли їх та нищили.
У XVI-XVII століттях мало хто доживав до старості – всі гинули в боях або походах. Здебільшого похилі козаки ховалися десь в печери, викопували криниці і жили там до смерті.
У великій шані в козаків перебувало побратимство. Кожен козак віддавав своє життя за волю родичів і побратимів. На знак побратимства вони мінялися натільними хрестами, а все інше було спільне. Вони дарували один одному коней, зброю. В боях билися поруч й рятували один одного або захищали своїм тілом. Побратимство надавало великої сили. Воно було однією з таємних причин їх непереможності.
Повернувшись з походу, козаки ділили здобич. Потім починали гуляти. У пияцтві та гулянні вони старалися перевершити один одного. Але вживати спиртне під час військових походів було заборонено. За пияцтво, як і за зраду, передбачалася смертна кара. У жодній армії світу не було таких вимог.
Відгулявши кілька днів козаки поверталися до буденного життя. Вставали до сходу сонця, йшли на річку купатися, їли житнє борошно з водою і засмаженою олією. Кожен носив свою ложку у халяві чобота. Потім бралися кожен до свого діла: хто латав, хто прав свій одяг чи лагодив зброю, інші поралися біля човнів та коней, займалися господарством. Юнаки змагалися в їзді на конях, стрільбі, кидалися один на одного та боролися.
Виганяючи ворога з рідного краю, козаки брали чимало хлопців із собою на Січ і віддавали в науку до куренів. Коли хлопчикові виповнювалося 14 років, той козак, що привіз його, брав свого вихованця щоб той чистив зброю, порався біля коня, всіляко допомагав у походах.
Опівдні на башті стріляли з гармати. Цим пострілом кликали на обід. Тоді ставали всі в коло біля образів і отаман читав їм «Отче наш» і тільки після цього приступали до їжі. Надвечір подавали вечерю. Добре поївши, козаки збиралися на майдані або над Дніпром до пісень, жартів, танців. Коли ставало нудно, вони починали готуватися до нового походу.
За злочини покарання і страти призначалися різні. Застосовувалися: прив’язування до гармати за зневагу до начальства, за грошовий борг; шмагання нагаєм за злодійство. Найпопулярнішою стратою було забивання киями. Також використовували шибениці. Найстрашнішим було закопування злочинця живим в землю.
Особливо на січі цінилася освіта. В школі навчалося біля 80-ти школярів, серед яких були дорослі і діти. Вони вчилися читанню, співам і письму; мали особливий, але схожий на все військо громадський устрій; обирали двох отаманів – одного для дорослих, другого для дітей. Головним вчителем був наставник, який крім прямих обов’язків дбав про здоров’я хлопчиків, сповідав і причащав хворих. Начальними предметами були грамота, молитви, закон Божий і письмо.
Як за зовнішнім виглядом і за внутрішніми якостями козаки були характерними типами свого народу й свого часу. З довгими вусами і розкішним «оселедцем», вічно з люлькою в зубах. Світлий бік характеру становили їх добродушність, щедрість, схильність до щирої дружби.
Щодо сторонніх людей, козаки були гостинними і привітними. Вони вміли майстерно розповідати та жартувати. Але любили похвалитися своїми воєнними подвигами, похизуватися своїм одягом та зброєю. Проявлялась також легковажність та непостійність.
Козаки поділялися на 3 роди військ: піхоту, кінноту і артилерію. Піхота виконувала три функції: частина складала гарнізон; частина займала пости; частина або вела війни в воєнний час, або займалася рибальством та звіроловством в мирний час. Жоден кінний загін не виступав у похід без артилерії. В Січі було постійно 50 гармат.
Однак головною рушійною силою січовиків було кінне військо. Кінь був необхідний для стрімкого походу і для блискавичної атаки на ворога. Кращих коней розводили у власних степах. Тільки верхи можна було наздогнати такого невловимого вершника, як татарин чи буджак.
Ручною вогнепальною зброєю були пищалі, рушниці, шаблі, кремнієві пістолети. Зброя була прикрашена золотом і сріблом. Для рукопашного бою також використовували списи. У боях і походах в руки січовиків потрапляло чимало зброї і краща частина бралася на озброєння. Козаки володіли своєю зброєю з неабияким мистецтвом. Отже, можна сказати, що більшість козаків була озброєна добре як і вогнепальною, так і холодною зброєю. В цьому козаки не поступалися жодній армії світу.
Кожен християнин чоловічої статі, незалежно від свого соціального стану, міг приєднатися до козацького братства. Міг він і при бажанні покинути його. Але щоб козака прийняли на Січ, він повинен був: знати українську мову, мати православну віру, вміти володіти зброєю, бути неодруженим, дотримуватись традицій товариства та клятви вірності йому. Сімейні козаки могли мати своє господарство та сім’ю і проживати поза межами Січі.
До козацької символіки XVI-XVII століття належали клейноди й атрибути української державності: прапор, бунчук, булава, печатка, духові труби, мідні котли, гармати. Вони відображали військовий й адміністративний уклад козацтва. Козацькі символи, клейноди, стали визначним явищем в історії державності й культури українського народу за часів середньовіччя.
Отже, на початок XVII століття існували три категорії козаків:
– заможні реєстрові козаки, які пішли на службу до уряду;
– запорожці, що жили за межами Речі Посполитої;
– величезна кількість козацтва, що мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.
