Історія кожного народу має свій соціальний символ і ототожнюється з життєдіяльністю його найхарактернішого прошарку, який вважається ознакою нації. Для України таким символом є козаччина.
«Козак» – тюркомовне слово. Воно означає «вільна людина».
На долю козаків випала велика і тяжка місія – бути оборонцем землі рідної від «бусурмана», тобто татар і тюрків, відбивати у них невільників, приймати на себе перші удари нападників. Тому вони будували укріплені місця, де зберігали запаси їжі, зброї і де пересиджували небезпечні часи навіть невійськові люди. Багато таких укріплень («острожки», «зайки») були за дніпровськими порогами, на островах серед лози і очерету, куди не могли прорватися нападники.
Згодом тут виникла головна фортеця – Січ.
Козаччина – то найславетніша сторінка в історії України. І написана вона не тільки ратною славою, а й мудрою, талановитою роботою на землі рідній (освоєння степів диких, забудова нових поселень, мистецтво спорудження морських чайок, довершеність у веденні домашнього господарства), благородством, лицарством, високою духовністю відважних, вільнолюбивих і чесних предків наших.
Запорожці активно займалися усіма видами господарства: хліборобством, скотарством, ремеслом, торгівлею. На Січі існував цілий клас козаків, що називались «сиднями» або «гречкосіями». Жили вони у зимівниках, селах і бурдюгах, хазяйнували на землі, «засівали свої поля різним хлібом».
Були січовики прекрасними конярами. Їх коні славилися у всій Європі. Царі, королі, вельможі, коли одержували запорозького коня, вважали його найдорожчим подарунком. Не мали вони собі рівних і в рибальстві. І торговцями були неабиякими. Чумаки проклали дорогу українським купцям і промисловцям.
Щодо лицарських чеснот, то козацький характер також овіяний численними легендами. Іноземні історичні першоджерела свідчать, що козаки були людьми мужніми, сердечними, чистими. Доброта і безкорисливість, щедрість і совість – притаманні запорожцю чесноти. А щирість дружби так цінувалася на Січі, що гріхом вважалося обманювати навіть чорта. Глибоко шанували січовики літніх людей і заслужених воїнів.
У козацькій державі була чітка урядова структура, логічна своєю будовою і демократична за характером діяльності. Найвища законодавча і виконавча влада належала головній раді, ще вона називалася військовою, генеральною, чорною. В ній брали участь з рівними правами всі козаки. Простою більшістю голосів відкритим голосуванням (часом шляхом кидання шапок у купи: за кого більша купа, той і переміг) обирали гетьмана (на Січі – кошового), який одночасно був головою війська і держави. На період походу чи війни він назначав собі заступника з числа полковників – наказного гетьмана.
Роль «кабінету міністрів» виконувала генеральна старшина. До неї входили обозний, осавули, хорунжий, бунчужний, писар, судді і підскарбій – усі з титулом «генеральний».
Козацька територія ділилась на полки (подібно до губерній, воєводств чи теперішніх областей) з таким же, як і в гетьманській владі, тільки полковим управлінням. Полки – на сотні, сотні на курені. Посади на всіх рівнях були виборними. Отож, козаччина мала всі ознаки справжньої держави.
Запорозька Січ мала також і постійні державні символи. Це – гетьманська булава, корогва, бунчук, пернач, печатка, литаври, значки. Вони називалися клейнодами, тобто коштовностями, дорогоцінними речами. Їх зберігали і використовували як святині.
Побутує така думка, що у запорозькі козаки приймали всіх, хто приходив на Січ і вмів перехреститися. Проте це не так. Щоб стати справжнім козаком, слід було пройти нелегку школу навчання і суворі іспити, які витримували не всі. Тому новачок, незалежно від віку, приймався спочатку в «молодики».
Молодик 7 років учився вправно фехтувати, влучно стріляти, «реп’яхом» на коні сидіти, розвивав силу та спритність. Керували навчанням досвідчені воїни і полководці, при яких юні служили джурами. Наприкінці навчання кожен мусив узяти участь у морському поході на Туреччину, виконуючи обов’язки зброєносця.
І лише тоді кандидат у козаки допускався до іспиту на звання запорожця. Спочатку мав з’їсти миску сильно наперченого борщу і випити кварту горілки. Опісля пройти по колоді, перекинутій між двома між двома скелями на березі Дніпра, й не впасти у воду. Наступне випробування – подолати всі пороги, пливучи човном знизу вгору по Дніпру. На завершення молодик, осідлавши необ’їждженого коня задом наперед, без сідла й вуздечки мав проскакати по степу й благополучно повернутися. Перевіряли новачка й на такі якості, як кмітливість, товариськість, уміння не розгублюватись в складних ситуаціях тощо.
Період козаччини також відзначався активним розвитком шкільної освіти. На Запоріжжі була посада – отаман січової школи. Вчились в ній на кошти кошового товариства. Тоді намагались відкрити школу у кожному селі при кожній церкві. Знавець козацької історій Дмитро Яворницький наводить таке свідчення: «Церква з дзвіницею, з одного боку її шпиталь, з другого – школа складали необхідну приналежність будь-якого православного приходу в запорозькому краї».
Поширені були братські школи. У Харкові, Чернігові, Переяславі, інших містах існували середні навчальні заклади – колегіуми. Далеко за межами України славилася Києво-Могилянська академія – перша наша вища школа. Останній гетьман Кирило Розумовський навіть хотів у колишній козацькій столиці Батурині відкрити університет.
На Запоріжжі дуже цінувалося побратимство. Ніхто не міг порушити побратимської клятви у вірності один одному. Це був не тільки союз людей однієї думки, однієї вдачі і долі. Побратим заради побратима жертвував навіть життям у бою, коли це треба було для визволення з біди, неволі. Полонений козак завжди сподівався на допомогу товариша.
Тепер, коли ми заново вивчаємо історію своєї Вітчизни, прагнемо пізнати її такою, якою вона була насправді, вимальовується ще одна постать ще одного «козака» – Миколи Маркевича (1804-1860) – історика етнографа, письменника.
Цікавий він нам передусім як автор «Історії Малоросії», п’ятитомного дослідження національно-визвольної боротьби українського народу на чолі з Криштофом Косинським, Северином Наливайком, Тарасом Трясилом, Петром Сагайдачним – аж до Богдана Хмельницького. Як справжній патріот України, захищає Маркевич гетьманство, козацтво, обстоює право українців на самовизначення. Отже, праця історика досить актуальна сьогодні.
Зелені свята 1775-го для Запорозької Січі стали трагічними. 40-тисячне царське військо оточило її. Козаки не чекали такого віроломства. Рік тому вони разом воювали проти турків, з Петербурга ще не повернулася запорозька делегація, яка поїхала туди на запрошення цариці Катерини ІІ. А тут облога!
Гарячі голови рвалися до бою. Але старшина та січовий архімандрит Володимир Сокольський умовив козаків «на проливати крові християнської та з надією на Бога покоритися волі». Сили були дуже не рівними. Довелось гордим степовим лицарям іти з хлібом – сіллю до царського генерала Текелі на переговори.
Опинились же їх ватажки на Соловках, у Тобольському краї, у в’язницях, казематах, монастирях, де й закінчили своє непокірне життя. Останній кошовий отаман запорожців Петро Калнишевський просидів з імператорської милості понад чверть століття у кам’яному мішку, залишивши цей світ нескореним, проживши 112 років.
Січ зруйнували, пограбували. Землі запорозькі роздали князям, графам та колоністам. Більшість козаків і селян, які не втекли за Дунай, стали кріпаками тих панів, що сіли на їхніх землях. Були ще Січі, було ще козацьке військо: Задунайське, Чорноморське, Азовське, Кубанське. Але Запорізької Січі не стало. Залишились тільки легенди. І чим далі віддаляє плин часу ту пору, тим більше виростає у своїй славі і величі Січ-Мати в історичній пам’яті народу. Вона була і залишається символом свободи України.
Нині, коли незалежна Україна формує свою нову армію, настав час творчого осмислення здобутків козацького війська, його славних отаманів, то слід ще раз нагадати друзям і недругам: «Ще не вмерла України ні слава ні воля»…
Віктор Войковський.
