Запорізька Січ, Хортиця, дніпровські пороги…
Ці географічні поняття знайомі Олександру Грицаєнку ще з дитинства. Він зростав в аурі пам’яті про ті далекі роки, коли наші пращури сідлали стрімголових коней, вихоплювали шаблі й мчали боронити землю від грізного супостата. На цьому виховано не одне покоління українців…
Олександр Олександрович присів на валуні біля старого дуба, який вже більше семи століть здіймається над землею нинішнього Запоріжжя. Це одне з улюблених його місць, де він обов’язково буває під час урочистостей з нагоди дня українського козацтва.
Коли дивишся на старе дерево, яке десятки віт гордо підносить до сонця, мимоволі уявляєш, скільки усього воно бачило за століття свого існування. Можна припустити, що до міцного стовбура притулявся гетьман Петро Сагайдачний, аби перейняти його силу та витривалість.
Можливо, до дуба вітався сам Богдан Хмельницький, коли збирався у далекий похід. За легендою, ніби саме під цим деревом запорожці писали листа турецькому султану.
До Запоріжжя Олександр Грицаєнко прибув напередодні козацького свята, яке відзначається на Святу Покрову, у ранзі отамана Нетішинського козацького полку Хмельниччини МСК «Запорізька Січ». Його запросили для участі у роботі Першого міжнародного конгресу козацтва, на який збираються представники українських козацьких організацій та іноземні делегації.
Мета заходу благородна – об’єднати козацькі організації різних країн навколо підтримки незалежності та територіальної цілісності України, її захисту від агресії з боку північного сусіда.
Болісно нащадку козаків нині усвідомлювати, що принаймні донедавна із донськими козаками неодноразово доводилось підіймати «келихи» дружби та братерства. А сьогодні – зась! Бо дехто з них тепер направляє у наш бік дула автоматів та кулеметів.
Сидячи на валуні, Олександр Грицаєнко набрав пригорщу землі. «Скільки крові на ній пролилось! А вона ж створена, щоб зростала золота пшениця під мирним небом…», – мимоволі промайнула думка.
…На світ Олександр Грицаєнко з’явився шість десятків років тому в індустріальному Кривому Розі. Згодом сім’ї довелось змінити місце проживання, і хлопець став учнем місцевої школи в місті Пологи Запорізької області.
Про таких як Сашко кажуть, що ніколи не був «сірою мишкою». Ще у підлітковому віці проявив себе у багатьох ігрових видах спорту, але більше часу проводив на футбольному полі. Згодом показав вправність у стрільбі з малокаліберної гвинтівки на різних змаганнях. Але й це, як мовиться, не було межею.
Одного разу Олександр зумів здивувати багатьох знайомих під час концерту, виконуючи бальні танці у парі з місцевою красунею. Таким хореографічним премудростям вдалося навчитися у танцювальному гуртку. А потім його однолітки часто бачили на шкільній сцені. Особливо юнак любив декламувати вірші. Робив це завжди піднесено, урочисто, з відповідними інтонаціями.
Часто Олександру доводилось після репетицій та тренувань повертатися додому пізно. Але на столі його завжди чекали смачні та неперевершені страви, які з любов’ю готувала рідна бабуся Катерина Іванівна. А найбільшим її кухарським шедевром був червоний борщ, заправлений нашквареним старим салом. Хто не куштував, той і не зрозуміє…
Пологи протягом ста років вважаються містом залізничників. Тут сконцентровані велике депо, вузлова станція, через яку у різних напрямках Східної України курсують різні потяги. Вже стало традицією, що більшість місцевих хлопчаків після закінчення школи опановують саме залізничні професії. Але Олександра Грицаєнка вабила водна стихія. Хотілося бачити ширші горизонти, принаймні не такі, як на славній річці Дніпро. Тому ним була обрана так звана «мореходка».
Багато любителів захоплюючих пригодницьких фільмів пам’ятають один із найбільш популярних бойовиків радянського періоду «Пірати ХХ-го століття». Там у зйомках був задіяний корабель «Адмірал Лунін», який, за сценарієм, належав піратам і мав назву «Меркурій». Під час опановування моряцьких премудростей Олександру Грицаєнку пощастило «намотати» не одну милю палубою цього легендарного судна.
Космос називають шостим океаном. За іронією долі новоспеченому моряку довелося стати причетним і до цієї стихії. Строкову службу проходив на космодромі «Байконур» у складі взводу спеціального призначення, який займався охороною космонавтів перед стартами у космос. До сьогодні у нього зберігаються військовий квиток з автографами таких підкорювачів навколоземних орбіт, як Олексій Леонов, Герман Титов. Навіть із Валентиною Терешковою випала нагода частувати чаєм.
Після завершення строкової служби Олександр Грицаєнко вирішив стати професійним військовим і подав документи до військового училища. Згодом доля його закинула до ракетної частини військ стратегічного призначення, яка дислокувалась біля міста Славута.
Після звільнення в запас досвід та знання Олександра Грицаєнка стали у пригоді у військовій частині 3043, яка охороняє Хмельницьку АЕС. З 2001 року він займається фізичним захистом одного із найбільших підприємств Хмельниччини.
У колективі атомників до Олександра Грицаєнка звертаються не інакше як «Сан-Санич» або «Батя». Під його опікою молоді працівники дійсно відчувають, що поряд із ними справжній батько – вимогливий, але й справедливий.
До підростаючого покоління в нього особливе ставлення. Він просто не може бути байдужим, коли підлітки-учні зростають так званими маминими синочками і не намагаються у повній мірі адаптуватись до реального життя.
Коли десять років тому він став ініціатором створення Нетішинського козацького полку Хмельниччини МСК «Запорізька Січ», то не забув і про дітлахів. Вони знайшли своє місце серед дорослих козаків у якості джур. Патріотичне виховання, фізична підготовка робить із них справжніх чоловіків, за яких згодом не буде соромно їхнім батькам.
Окрім цього, Олександр Грицаєнко намагається постійно пропагувати кращі прояви милосердя. Його із дружиною Ритою Олександрівною, яка також працює на Хмельницькій АЕС, часто можна побачити у спеціалізованих закладах, які опікуються літніми людьми, дітьми з фізичними вадами тощо. Кажуть, подаруй добро, і воно повернеться до тебе сторицею.
Олександр Грицаєнко переконаний, що у життєвих взаємовідносинах найвищим мірилом є родина. Він пишається своїм родом, який долучався до козацького руху минулих століть. І, напевно, за волею Всевишнього кілька років тому, під час вшанування пам’яті козаків на острові Хортиця, йому вдалося зустріти близького родича (як згодом виявилось, – авт.) Ігоря Грицаєнка.
Він один із ініціаторів створення громадського формування з охорони громадського порядку та державних кордонів, командир народної самооборони Запорізької області «Український козачий звичай», учасник АТО.
Користуючись нагодою Олександр Грицаєнко запросив брата відвідати Нетішин. Той на власні очі побачив, що Хмельницька АЕС перебуває під надійним фізичним захистом професіоналів, до когорти яких належить і брат.
О. Шустерук, «Пульс», м. Нетішин.
