Неможливо знайти у минулому України якесь інше явище, яке б так глибоко і різнопланово вплинуло на історичну долю всього українського народу. З початків козацтва і до сьогоднішнього дня, а, вочевидь, і на майбутнє, життя українців — «і мертвих, і живих, і ненароджених», усієї нації з її минулим, сучасним і майбутнім, було, є і буде нерозривно пов’язане з козацтвом.
Переконаність у надзвичайно важливій ролі козацтва в історії України — це одна з тих небагатьох істин, яка не викликає сумніву у людей з різними, навіть протилежними поглядами на політику, ідеологію та історію. Це та сторінка історії, яка інтегрує, об’єднує наше й досі розколоте суспільство.
Козацьке минуле так глибоко й органічно вкарбувалося в історичну пам’ять народу, що на його тлі сьогоденні політичні розбіжності набувають другорядного значення. Тематично історія українського козацтва охоплює безліч різнопланових сюжетів. Вона багатогранна, як саме його життя.
Козацтво — це не лише суспільний стан з особливим способом життя, не лише самобутнє військове формування з тільки йому притаманним хитросплетінням дипломатичних відносин з близькими і далекими сусідами.
Козацтво було неповторною моделлю суспільного розвитку з оригінальним соціально-політичним устроєм, своєрідним побутом, традиціями, етичними і правовими нормами та інститутами, культурою, фольклором. З козацтвом пов’язана і величезна кількість специфічних термінів та виразів, які сьогодні малозрозумілі не лише широкому загалові, а й багатьом професійним історикам.
Козацтво — це надзвичайно широкий у своїх вимірах і різноманітний у проявах світ — загадковий і заманливий. Він завжди притягував до себе небайдужих і творчих людей.
Запорізька Січ — військовий і адміністративний центр запорізького козацтва, що існував за порогами Дніпра із середини 16 ст. до 1775 року. Утворення Запорізької Січі пов’язане з процесом формування українського козацтва і освоєння ним раніше спустошених татарами українських земель між Дніпром і Південним Бугом.
Протягом століть осіле населення України робило спроби освоєння родючих земель у степах. У київську добу, щоб стримувати кочівників і сприяти заселенню земель, на південь від Києва було збудовано цілу мережу укріплень. Про те монгольська навала змела їх.
Згодом, під час правління литовських князів, освоєння південних земель проходило успішніше й увінчалося утворенням кількох фортець на Чорноморському узбережжі, в гирлі Дністра. Але наприкінці 15 ст., з піднесенням Кримського ханства, ці поселення були зруйновані, а фортеці на Чорному морі впали під ударами турків.
На середину 16 ст. межі заселених українцями земель знову були відсунуті до укріплень, що тягнулися вздовж північної окраїни степу й включали Кам’янець, Бар, Вінницю, Білу Церкву, Черкаси, Канів, Київ. На південь від цієї лінії лежало так зване Дике поле.
Найбільшою небезпекою цього краю були татари. Рік у рік на міста й села України налітали їхні загони, котрі все плюндрували, вбивали старих і немічних, гнали в полон тисячі людей і продавали їх у рабство в кримському порту Кафі. З історичних джерел відомо, що за період з 1450 по 1586 р. було документально засвідчено 86 спустошливих набігів ординців на українські землі, а з 1600 по 1647 р. таких наскоків було 70.
Однак, незважаючи на страшну татарську загрозу, багаті незаймані землі непереборно вабили поселенців. Феодальний гніт, що поширювався у заселених районах Галичини, Волині, Поділля, породжував численних утікачів, які надавали перевагу небезпекам прикордонного життя перед кріпацтвом.
Кожну весну відходили від пристаней Києва, Канева, Черкас, Кременчуга легкі човни вільних людей. Вони пливли Дніпром до порогів, щоб там, розійшовшись по численних притоках Дніпра, озерах, старицях, протоках, островах, все літо займалися промислом: били звіра, птахів, ловили, вялили, солили рибу, збирали мед диких бджіл.
Пливли зі зброєю. Погроза татарського наскоку через відкриті степи була реальною. Промисловці могли бути захоплені у полон, або ж і зовсім загинути. Доводилося постійно бути насторожі. Поступово накопичувався бойовий досвід і знання краю.
Виявилось, що окремими загонами можна не тільки успішно захищатися від нападу татар, але й самим при нагоді нападати на стоянки пастухів, окремі кочів’я, захоплювати табуни коней, отари овець, череди рогатої худоби. При нагоді траплялось перехопити і ворожий караван, що рухався до якогось приморського міста, або ж захопити корабель, що необережно причалив до гирла Дніпра.
Так ще до 1492 року кримський хан Менглі-Герей у своєму листі до Великого князя литовського Олександра скаржиться, що козаки, так почали називати ватаги вільних людей, прийшовши Дніпром під Тягінь (татарське містечко в понизoв’ї Дніпра) захопили і пограбували його корабель.
Такі набіги козацької вольниці ставали все більш частими і організованими. У бойових сутичках з татарами козаки переконувались, що можуть осилити хоробрих, але погано озброєних степовиків. Поразки і втрати лише міцніше збивали їх в громаду і заставляли озброюватись страшною для степової кіннот вогнестрільною зброєю. Отаманами таких загонів вибирали хоробрих і здатних до військової справи людей.
Окремі козачі ватаги на чолі зі своїми отаманами потребували певного об’єднуючого центру. Без нього всі їх бойові дії носили характер дрібних, скороспілих набігів на коротку відстань і особливого військового ефекту не мали.
Такий центр повинен був володіти обов’язковими для цього ознаками: мати стійке постійне ядро воїнів-професіоналів, їх командири мусили володіти не тільки військовим досвідом, але й достатньо широким політичним кругозором, певною загальною і політичною культурою, без чого було б просто неможливим вибрати місце і час нанесення чергового удару і планування військових операцій.
Крім цього, було необхідно, щоб керівництво такого центру мало не тільки багатий бойовий досвід, але й високий військовий авторитет, потрібний для утримання високої дисципліни. Нарешті, у розпорядженні такого центру повинні бути чималі матеріальні ресурси для підготовки, забезпечення і проведення бойових операцій.
У тих історичних умовах, що склалися в кінці 15 — першій половині 16 ст. у районі Придніпров’я, у якості об’єднуючого центру реально могли виступати тільки прикордонні феодали, з місцевих боярських і князівських родів. Це були єдині на той час центри військової і політичної сили, навкруги яких могли групуватися, з метою проведення крупних військових заходів, окремі козацькі загони.
Імена комендантів королівських замків і старостів міст Предслава Лянцкоронського і Остафія Дашкевича, Берната Претвича, князя Дмитра Вишневецького та інших пов’язаних з формуванням і становленням самостійної військової організації українського козацтва.
