Звичаєве право

  Автор:
  176

Звичаєве право — система правил, як правило, неписаних і частково санкціонованих верховною владою правил у певному суспільстві. 

В Україні існувало з найдавніших часів. Зі зміцненням державної влади звичаєве право поступово оформлюється в писаних збірниках: «Руська правда», «Литовський статут», «Права, по которым судится малороссийский народ» тощо.

Показовими у цьому плані були неписані «права і звичаї» Війська Запорізького. Офіційно не санкціоновані державною владою, вони, проте, регулювали фактично все внутрішнє життя січовиків. Іноді звичаєвому праву надавалася сила закону. Судді посилалися на його норми тоді, коли в чинних юридичних актах «чогось не доставало».

Військовий характер лицарського ремесла зумовлював створення специфічних норм взаємовідносин у середовищі січового товариства.

Запорозька Січ, постійно перебуваючи в умовах ворожого оточення, могла вижити тільки за умов, щоб її не роздирали внутрішні суперечки. Тому правові норми, вироблені запорожцями, були спрямовані на встановлення певного компромісу між різними представниками козацького товариства.

Звичаєві норми в Січі були простими, зрозумілими і справедливими, що дозволяло козакам вирішувати протиріччя ще на самому початку їх виникнення. Козацьке звичаєве право стало запорукою існування козацьких громад.

База козацького звичаєвого права закладалася у XV — середині XVII ст. Основою козацького права були суспільні відносини, які склалися у спільноті запорожців, а юридичними джерелами — трансформовані норми давньоруського права, українського звичаєвого права і литовсько-руського права, пристосовані до конкретних історичних умов.

Козацьке право визначається не лише як звичаєве, а й національне. Воно майже не зазнало впливу права польського, російського, татарського.

До характерних рис козацького права можна віднести його суворість. Запорожці поблажливо ставилися до минулого осіб, які прагнули записатися в козаки, але за порушення запорозьких порядків встановлювали суворі покарання: смертну кару, тілесні покарання, вигнання злочинців за межі Запорозьких Вольностей.

Та незважаючи на суворість, а інколи нещадність, в нормах звичаєвого козацького права була «чесність велика».

Особливістю козацького права було утвердження свободи від феодальних повинностей та податків. Козацьке звичаєве право не визнавало кріпосної залежності між людьми. Його матеріальною основою стали специфічні суспільно-економічні відносини, що склалися в Запорозькій Січі.

Козацьке звичаєве право почало застосовуватись у Запорозькій Січі, а згодом на Лівобережній та Правобережній Україні. На нормах козацького звичаєвого права базувалася діяльність військово-адміністративних та судових органів, суспільного і приватного життя.

Козацьке право було складовою частиною тогочасної правової системи і застосовувалося поряд з військово-правовими актами адміністрації Гетьманщини.

Станові ознаки українського козацтва формувалися протягом майже цілого століття (з 70-х років XVI до середини XVII ст.), їх правові засади дістали втілення у «козацьких вольностях», які надавалися тим, хто перебував на державній службі. Права і привілеї мали визначати місце козацтва в усіх сферах суспільних відносин.

Водночас влада вбачала в козаках суто військовий контингент і намагалася витримувати цей статус в юридичних нормах законодавства. Але регулятором взаємовідносин серед козацтва постало право, основні засади якого було вироблено в запорозькій громаді.

В локальних формах звичаєве право продовжує функціонувати й нині, але великого практичного значення не має.

Цікава стаття? Поділіться нею будь ласка з іншими:
Залиште свій коментар:

на Блозі
в Вконтакті
в Фейсбук