Не гнівимо Україну, вона – наша мати!

  Автор:
  335

Незадовго до свята української незалежності відзначає свою чергову річницю НМГО «Нетішинський козацький полк Хмельниччини» Міжнародного союзу козаків «Запорізька Січ», вік якого впритул наблизився до першої десятки.

Але й за цей короткий проміжок часу козацьке об’єднання може похвалитися вагомою низкою добрих справ в питаннях охорони громадського порядку в місті, патріотичного виховання підростаючого покоління, відродження і збереження традицій краю, благодійності і волонтерства тощо.

Днями я побувала в штабі козацького полку, де мала розлогу розмову з його начальником Олександром Мирошніченком, начальником відділу кадрів Петром Сайком та керівником дитячо-юнацької козацької організації «Нетішинськи джури» Віталіною Ваник (на знімку вгорі ).

КОЗАЦЬКОМУ РОДУ НЕМА ПЕРЕВОДУ

Різним був у кожного з них шлях у козацтво.
Молода берегиня Віталіна про створення полку почула від свого брата і рік часу «діставала його аби дізнатися чи приймають в організацію жінок, хотілося чомусь влитися в ряди об’єднання, хоча й не знала толком чим воно займається і яку справу в разі чого довірять їй. Аж якось батько обмовився: «Козаки шукають історика». І вона, дипломований історик, без вагань пішла на співбесіду.

З усіх прийнятих до полку, за словами Віталіни, в неї був найтриваліший випробувальний термін: замість двох тижнів за прийнятою процедурою їй дозволили написати заяву про вступ лише через місяць. Зате сьогодні не натішаться сумлінністю і активністю свого підосавула, до неї тягнуться діти, яких вміє зацікавити, організувати, повести за собою.

Сама Віталіна, гортаючи в пам’яті сторінки власної біографії, знаходить факти, які дивовижним чином «підводили» її до майбутньої участі саме в цій організації. На екзамені в школі вона витягла білет, в якому питання про історію козацтва. На співбесіді в інститут її запитали коли було засноване козацтво, на державних екзаменах знову питання, пов’язані з козацькою добою. Ну чим не знак долі?

В уродженця Черкащини Олександра Мирошніченка своя історія. З дитинства був допитливим, багато читав, благо в його рідній Стецівці на 3000 дворів було дві сільських бібліотеки та ще одна шкільна. Набирав повну торбу книг і читав запоєм, особливо полюбляв історичну літературу, в тому числі про славетних запорожців.

А що його мала батьківщина не тільки дала світу Великого Тараса, а й була землею, де за волю України відважно билися Залізняк, Гонта з тисячами своїх побратимів, неабияк радів, коли в якомусь із художніх творів знаходив знайомі назви міст, сіл чи ярків. Це ж бо тут, зовсім поруч! Та про які криваві баталії не йшлося б, сприймав хлопчина козацькі двобої за романтику.

Став підростати і його все більше вабила військова форма, як і більшість ровесників хотів бути офіцером. Не склалося зі вступом до відповідного навчального закладу через стан здоров’я, на щастя, згодом все нормалізувалося, відслужив строкову.

І хоч не став кадровим військовим, не був політиком і не бив себе в груди кулаком, горлаючи на кожному повороті «Я патріот» («на моїй порадянщеній Черкащині таке не було поширеним явищем» – каже), щось від того українського бунтарства й одвічної жаги до самостійного господарювання на своїй землі завжди було в його душі. По суті, це був оголений нерв, пронизливий біль якого сповна відчув у 2004.

На хвилі національного піднесення й великої довіри до тоді ще майбутнього Президента України Ющенка він, Олександр, був переконаний, що кардинальні зміни на краще в його країні будуть. Але пройшов рік, другий, третій і посіялася в душі зневіра. Не в Україну і свій народ, а в тих керманичів, які цинічно розтоптали прагнення мільйонів жити вільно, заможно, у мирі.

Поїздка на Хортицю

Хотілося змін, була готовність долучитися до того, аби голос і сила громади стали ще потужнішими і ніхто з можновладців не міг цим знехтувати. Пропозицію створити в Нетішині громадську організацію, яка сьогодні носить назву Козацький полк, сприйняв відразу і з перших днів в його рядах.

Петра Сайка в ході розмови я жартома назвала уссурійським козаком. Адже народився і виріс чоловік в Росії, неподалік Уссурійська і впродовж 23 років жодного разу не був на своїй історичній батьківщині. Адже обоє батьків родом з України, тато з Городоцького району, що на Хмельниччині, мати з вінницької Жмеринки.

Цікаву історію знайомства своїх рідних повідав чоловік. На далекому Сході родина Сайків опинилася напередодні другої світової війни, туди в пошуках кращого життя переїхали дідусь Петро Максимович зі своєю дружиною Пелагією Артемівною. У сім’ї було троє дітей, найстарший з них, батько нашого співрозмовника, мав на той час іти в четвертий клас.

Спливав рік за роком, повиростали діти, пішов Григорій у солдати і служити йому з 1950 по 1953 випало в Китаї, де були радянські війська. Дізнався в одного з товаришів по службі, що в того є сестра на виданні, попросив адресу. Дівчина на лист відповіла, зав’язалося листування.

Демобілізувавшись, юнак вирішив провідати рідню в Україні, заодно завернув у Жмеринку. І хоч до цього жодного разу не зустрічався зі своєю Надійкою, як тільки побачив, відразу забрав із собою. Відтоді її домівкою став Далекий Схід.

Петро Григорович пригадує, що в їхньому домі завжди була українська література, намагався читати, хоча й не все розумів, перепитував. Завжди кортіло побачити край, в якому коріння його роду. Поїхав аж у свої 23, погостював тиждень-другий та й вирішив залишитися.

Розумів, що мусить працевлаштовуватися й заробляти на себе сам, дорослий бо вже. Тим паче, що вдома ще двоє молодших братів і сестра, вчаться хто в школі, хто в технікумі. Авіапошта швидко донесла лист до батьків, яким сповістив їх про своє рішення. Мама з відповіддю не забарилася, відмовляла, але Петро настояв аби вислала документи, він таки залишається.

Почав працювати, зустрів дівчину, котра стала дружиною і з нею в парі дотепер. За комсомольською путівкою згодом приїхав у Нетішин, 11 років працював у «Львівенергоремонті», тоді перевівся на ХАЕС. Міцно пустив коріння в Україні, нелегка доля якої завжди бентежила душу. 

Він відразу підтримав Майдан 2004 року, їздив туди двічі чи тричі, щоб особисто долучитися до всенародного спротиву несправедливості. І був глибоко розчарований подальшими подіями, які поставили на очікуваннях жирну крапку. В пору другого майдану ілюзіями себе не тішив, хоча прагнення співвітчизників змусити владу стати слугами народу розділяв.

У Нетішинському козацькому полку бачив саме ту громадську організацію, де сповна може проявити свої знання і здібності, знайти однодумців. Разом з ними радо зустріли ідею створення на базі організації формування з охорони громадського порядку в місті, в якому він заступник командира. Стверджує, що їх патрулювання дає позитивні результати і згортати роботу не збираються.

Козацький «кадровик» каже, що випадкових людей в полку немає, такі швидко відсіюються. Залишаються справжні патріоти, готові працювати і брати на себе відповідальність, не шкодуючи за втраченим вільним часом, захопленнями тощо. Нетішинські козаки знаходять підтримку в інших населених пунктах, їх ряди поповнюються, в тому числі ростуть дитячі організації, чисельність яких зараз понад 90 осіб.

Чиїх батьків, які ми діти?

Опускання памятного хреста у Дніпро

Кожен народ, як і окремо взята людина, прагне знати своє коріння. Наскільки глибоко знаєте свій родовід, з яких джерел черпали інформацію про предків? – поцікавилася в співрозмовників. 

– Великим багажем знань про свій родовід похвалитися не можу, – каже Олександр Мирошніченко. – Із найстарших представників попередніх поколінь особисто пам’ятаю тільки бабусю по батьківській лінії Олімпіаду. Рідкісне як для Черкащини ім’я. 

Із розповідей знаю, що прадід чимось образив сільського дячка, той у відповідь і покарав так свого кривдника, нарікши новонароджену дівчинку не Христиною чи Галиною, наприклад, а саме Олімпіадою. На сільський лад кликали її всі Лампією.

Чому мало знаю про своїх рідних? Напевне тому, що багато їх, як от мамині батьки, ранопішли з життя. Від ще більших втрат врятувало те, що діда (по батькові) Макара в 1933 році вислали з сім’єю в Алтайський край. Адже на Черкащині саме панував страшний голод і хтозна чи вдалося б вижити тут.

_ І я далі діда-баби нікого не знаю, на жаль, – вторить Олександру Петро Сайко. – Одних пам’ятаю, про інших знаю лише з розповідей рідних.

– А походження прізвищ своїх не намагалися з’ясувати?
-Ну, нас Мирошніченків, з Мельниками хоч греблю гати, – включається Олександр. – І зміст цих прізвищ очевидний.

– То ви добре знаєтеся на борошномельній справі?
– Я добре хліб їм, – сміється, – люблю дуже хліб їсти.

– А я якими б джерелами не послуговувався, знайшов два варіанти можливого походження свого прізвища: від Ісая (церковне ім’я) трансформованого у Сайко і так само відозміненого сойка. Хоча більшість дослідників сходяться на першому варіанті.

– Козацтво – не тільки героїка й мужність, завдяки яким вистояла Україна в нелегкій борні. Це ще й величезний пласт історії, культури, традицій, нетлінних пам’яток. Яке враження справило на вас відвідання Хортиці?

– Був разів шість чи сім, – каже П.Г.Сайко, – і кожного разу як вперше. Ця земля, скроплена кров’ю і встелена кістками, оповита легендами випромінює якусь особливу енергетику. Це відчувається на кожному кроці, аж мурашки по тілу. Приплив сил відчуваєш, піднесення.

– А я відповім словами свого джури, які він сказав після першого відвідання Хортиці, – підхопила розмову Віталіна. – «Я стояв на справжній козацькій землі, то я зараз справжній козак». Щось подібне таки відчувається.

Зустріч побратимів з Рівного

У тривалій розмові ми не обійшли теми нашої дороги до незалежності, яка й досі, на жаль, залишається доволі хиткою, Україна продовжує втрачати кращих синів і доньок у протистоянні з поневолювачами.

– Це протистояння не тільки на лінії розмежування, мусимо визнати, – гірко мовить Олександр Мирошніченко, – а й в наших умах. І з болем пригадує, як у 2014 році серце кров’ю обливалося від побаченого на екранах телевізора: зривають і топчуть український прапор, вивішуючи натомість на адмінбудівлі триколори, паплюжать наш гімн.

А вчорашній однокурсник і товариш, земляк і родич телефоном з луганського Красного Луча пихато і гордовито каже: «Завтра ми будемо жити в іншій країні». Боже, він же українець, що таке каже, куди ми йдемо?!

Вислухавши емоційний запал колеги, Петро Сайко з не меншою гіркотою відкриває, особисті переживання, породжені виром цих буремних подій.

– Так трапилося, що у свідоцтві про народження одного з моїх братів в сільраді помилково записали росіянин. Поміняти метрику тоді була ціла проблема, махнули рукою. І от після подій у Криму й на Донбасі знаходжу в нього на сторінці запис: «Горджуся тим, що я один зі всіх братів записаний росіянином». Все в моїй душі перевернулося, немає тепер в мене брата.

Якщо раніше листувалися, згодом послуговувалися можливостями комп’ютерного зв’язку, (їздити часто через далеку відстань і дорогі квитки не випадало, двічі лишень був у рідних після переїзду в Україну), то тепер спілкуємося вряди-годи. І то так, для протоколу. Болить невимовно від тих слів, це ж ти від роду свого відмовився, від батька-матері, зрадив їх.

Натомість сам Петро Григорович нітрохи не шкодує про своє рішення, яке зробив у 1982 році. Так, він народився і виріс в Росії, там залишилася рідня, але його Батьківщина тут і складні часи, які проживає Україна, він проживає разом з нею.

– Що побажаєте нетішинцям в переддень Незалежності?
– Важка історія нашої незалежності, постійно Україну хтось гнобив, поневолював, – бере слово Олександр Мирошніченко. – І навіть після 1991 року ще довго в рот Москві заглядали, добре, що трохи змінився вектор і ми вибрали нормальний шлях розвитку.

І хоча й досі багато цьому є спротиву, ставлять нам палки в колеса, мусимо перетерпіти і вистояти, не поступившись нікому своєю незалежністю. Слава Богу, що маємо це свято, що є Вона, Незалежність і є Україна. Шануймо її неньку, не гнівимо й не ображаймо, будьмо достойними дітьми своєї матері.

– І нехай наш патріотизм проявляється у добрих справах, чистих помислах, а не порожніх гаслах, – додає Віталіна. – Добра, миру і щастя всім у незалежній Україні.

Ольга Сокол 
Фото Олександра Шустсрука та з архіву козацького полку
газета «Перспектива» №34-35   від 22   серпня    2017 р.

Цікава стаття? Поділіться нею будь ласка з іншими:
Текст заголовка для формы подписки
Нажимая на кнопку, я соглашаюсь с политикой обработки персональных данных
Залиште свій коментар:

на Блозі
в Вконтакті
в Фейсбук